Аналіз Мюнхенської угоди 1938-го – ключ до розуміння сучасних геополітичних процесів і ролі в них України

     30 вересня 1938 рокуглави урядів провідних європейських держав – Чемберлен, Даладьє і Муссоліні, запрошені Гітлером, – підписали вирок світові під назвою «Мюнхенська угода». Саме цей документ в умовах напруженої геополітичної ситуації на європейському континенті зробив Другу Світову війну практично неминучою. Про передумови і наслідки, а також сучасне осмислення подій 30-х років ХХ століття розповівзаступник директора з наукових питань «Українського інституту національної пам'яті» професор Дмитро Вєдєнєєв під час Міжнародного круглого столу, присвяченого 75-річчю Мюнхенської угоди, що відбувся 23 вересня цього року в Києві з ініціативи Міжфракційного депутатського об'єднання Верховної Ради України «Міжнародний антифашистський фронт» та Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз «Народна пам'ять».

   «Колись відомий письменник Юліан Семенов пояснюючи мотиви написання ним роману «Сімнадцять миттєвостей весни» обґрунтував це так: «Коли йшло до міжнародної розрядки між заходом та СРСР, виникло питання: наскільки західні країни тримають своє слово, наскільки вони договороздатні й надійні партнери». Як історичну паралель, він підняв проблему сепаратних переговорів окремих представників західних держав з нацистами у 1945 році і роль радянської розвідки у викритті цих планів. У результаті з’явився відомий усім роман і фільм, знятий за його мотивами. Однак і нині проблема звучить дуже актуально й по-сучасному. Не так давно Глава української держави, виступаючи на Ялтинському форумі, звернув увагу на те, що наша країна традиційно знаходиться між двома потугами. Це серйозний комплекс міжнародних чинників, і, як зазначив Президент України В. Ф. Янукович, «ми не можемо нехтувати, виявляти легковажність до всієї складності цієї проблеми».

   Повертаючись до питання Мюнхена, краху тодішнього міжнародного права, європейського світогляду, системи безпеки договорів, тобто вселенського потрясіння 1938 року, ми не можемо як історики, як сучасники не зважати на те, що аналіз цих подій має ключове значення сьогодні. По-перше, це важливо для розуміння традиційної, перманентної геополітичної стратегії західного світу та, зокрема, місця в ній східноєвропейського континенту. І не лише східнослов’янських країн, а й держав західного слов’янства, католицького ареалу, які також стали жертвами тих подій. По-друге, дуже цікавою є історична паралель щодо місця українських земель на фоні цих загальноєвропейських катаклізмів. Третя, не менш важлива проблема, - це співвідношення у стратегії провідних західних держав між національними інтересами та інтересами потужних олігархічних лоббі, угруповань, які на сьогоднішній день фактично виродилися у демонтаж класичної західної демократії, у підпорядкування зовнішньої політики потужних держав інтересам олігархічних кланів, транснаціональних корпорацій. Мова йде про те, що покійний професор Зінов’єв називав глобальною наддержавністю, яка відверто попирає інтереси традиційних державних утворень на Заході, не кажучи вже про демократичну спільноту. Таким чином, ціле гроно історичних паралелей змушує нас сьогодні звертатися до Мюнхенської угоди. Звичайно, факт її підписання не був спонтанною подією, він є уособленням тих класичних, геополітичних схем, які ще у 1904 році Хелфорд Маккіндер охарактеризував такими тезами: «Хто володарює у Східній Європі, той контролює хартленд, тобто Євразію, а хто панує над хартлендом, той керує світовим островом – Євроатлантичним простором, а відтак – і всім світом».Мюнхен ще раз дав нагоду в цьому переконатися.

    На сам кінець – кілька висновків, які напрошуються у автора як заступника директора Інституту Національної пам’яті. По-перше, ми повинні розуміти, що країни Східної Європи, Україна зокрема, повинні враховувати традиційні геополітичні схеми, бути реалістами у зовнішній політиці, розуміти, що спонукає ці держави до додаткових зусиль з обстоювання своїх національних інтересів перед верхівкою золотого мільярда. Звичайно, необхідно враховувати складний баланс інтересів, розуміти всю внутрішню слабкість пострадянської України. Тим не менше, сувернітет – це велике надбання, і тут немає альтернативи. По – друге, Україна як держава повинна, у тому числі через міжнародні організації, докладати всіх можливих зусиль для підтримки сучасної системи міжнародного права, насамперед, регулятивних механізмів ООН. До чого призвело протилежне наприкінці 1930-х, знаємо, тому зараз ми повинні обстоювати міжнародне право, щоб воно не було віддано на смітник історії остаточно. У цьому відношенні показові ініціативи України, зокрема, її чітка позиція, що конфлікт у Сирії має вирішуватися лише мирним шляхом, а також ініціативи Президента щодо залучення технологій Збройних сил України для дехімізації Сирії. Це серйозна міжнародна ініціатива.
    Нарешті, згубним в інформаційній, ментальній, науковій площині є намагання дистанціювати Україну від Другої світової і Великої Вітчизняної війни, мовляв, чужа була війна – двох тоталітарних держав, ми тільки страждали. Головне – протистояти спробам викреслити український народ і Україну з числа націй–переможниць у Другій світовій війні. Це має велике значення і для виховання українських громадян, і для того, щоб у світі не перемогли схеми, націлені на нівелювання агресорів і жертв агресій, переможених і переможців.
    Як відомо, Ріббентроп почав переговори з радянською стороною словами: «Всі ми, панове, чудово розуміємо, наскільки несумісними є гітлерівська і радянська ідеологічні й політичні системи». Мабуть, Ріббентроп знав більше, ніж деякі добродії-сучасники, що руйнують наслідки Ялтинської і Потсдамської системи, завдяки яким Україна є суверенною, соборною, європейською державою. Для нас це сурове застереження і привід ще раз глибоко проаналізувати всі обставини Мюнхенської трагедії 1938 року».

Наслідки угоди

   Уряд Чехословаччини підкорився прийнятій у Мюнхені угоді і 1 жовтня 1938 року частини вермахту окупували Судети. У результаті Чехословаччина втратила близько 1/5 своєї території, близько 5 млн населення (з них 1,25 млн чехів і словаків), а також 33% промислових підприємств. Приєднання Судет стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, яка відбулася в березні 1939 року, коли Німеччина захопила всю територію країни.

Перебіг конференції

    У цій ситуації за ініціативою Муссоліні 29-30 вересня 1938 року було проведено нараду представників Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхені, на якому 30 вересня без участі представників Чехословаччини було підписано Мюнхенська угода (датована 29 вересня).

Обґрунтовуючи свої вимоги, канцлер Німеччини А. Гітлер доводив Е. Даладьє і Н. Чемберлену, що Чехословаччина є «форпостом більшовизму у Європі», пов'язана із СРСР договором про взаємодопомогу, а Радянський Союз підштовхує її до війни з Німеччиною. При цьому керівництво СРСР не лише намагається завдати удару по Гітлеру, а й розраховує розв'язати світову війну, наслідком якої може стати більшовицька революція.

Згідно з цією угодою, Чехословаччина повинна була в період з 1 по 10 жовтня очистити Судетську область з усіма укріпленнями, спорудами, шляхами сполучення, фабриками, запасами зброї тощо. Також Прага зобов'язувалася протягом трьох місяців дати задоволення територіальним претензіям Угорщини та Польщі. Додатково була прийнята декларація, в якій Великою Британією та Францією давалися гарантії нових кордонів Чехословаччини.

Передісторія Мюнхенського договору

   Згідно з Версальським договором Німеччина втратила значні території, що були заселені переважно німцями.

   Мюнхенська угода про приєднання прикордонних земель Чехословаччини, населених німцями, до нацистської Німеччини, стала результатом агресивної політики Гітлера, який проголосив ревізію Версальського мирного договору 1919 року з метою відновлення німецького рейху, з одного боку, і підтриманої США англо-французької політики «умиротворення», з іншого.

   Судети належали до найбільш промислово розвинутих районів Чехословаччини. У регіоні 3,3 млн населення становили компактно проживаючі етнічні, так звані судетські німці. Гітлер із самого початку своєї політичної діяльності вимагав їхнього возз'єднання з Німеччиною, неодноразово робив спроби здійснити цю вимогу.Англійське і французьке керівництво було зацікавлене в збереженні статус кво, що склався в Європі в результаті Першої світової війни 1914-1918 років, і розглядало політику Радянського Союзу та світового комуністичного руху як головну небезпеку для своїх країн. Лідери Великої Британії та Франції прагнули політичними і територіальними поступками за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи задовольнити експансіоністські домагання Німеччини та Італії, досягти «широкої» угоди з ними і забезпечити тим самим власну безпеку, підштовхнувши німецько-італійську агресію в східному напрямку.

   Уряд СРСР заявив про готовність виконати свої зобов'язання за радянсько-чехословацькому договору 1935 року, який передбачав надання Радянським Союзом допомоги Чехословаччині у разі агресії проти неї за умови одночасного надання такої допомоги Францією.У березні 1938 року без будь-якої протидії з боку західних держав Німеччина здійснила силове захоплення (аншлюс) Австрії. Після цього різко посилився німецький натиск на Чехословаччину. 24 квітня 1938 року фашистська Судетська німецька партія (СНП) Конрада Генлейна за вказівкою Гітлера висунула вимогу надати Судетській області автономію.

   13 вересня гітлерівське керівництво інспірувало заколот судетських фашистів, а після його придушення чехословацьким урядом стало відкрито загрожувати Чехословаччині збройним вторгненням. 15 вересня на зустрічі з Гітлером у Берхтесґадені прем'єр-міністр Великої Британії Чемберлен погодився з вимогою Німеччини передати їй частину чехословацької території. Через два дні англійський уряд схвалив «принцип самовизначення», як була названа німецька анексія Судетської області.

у чехословацький уряд передав Радянському уряду прохання дати якнайшвидшу відповідь на питання: а) чи надасть СРСР, згідно з договором, негайну дійсну допомогу, якщо Франція залишиться вірною і теж надасть допомогу; б) чи допоможе СРСР Чехословаччині як член Ліги Націй.

   Обговоривши 20 вересня цей запит, ЦК ВКП(б) визнав можливим дати на обидва ці питання позитивні відповіді. 21 вереснярадянський посол в Празі підтвердив готовність Радянського Союзу надати таку допомогу. Однак, підкоряючись англо-французькому тиску, чехословацький уряд капітулював, давши згоду задовольнити берхтесґаденські вимоги Гітлера.

   22-23 вересня Чемберлен знову зустрівся з Гітлером, який ще більше посилив вимоги до Чехословаччини і терміни їхнього виконання.

   Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Польща і Угорщина. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судетів «міжнародним» характером вимог до Чехословаччини.